[Скрыть] Регистрационный номер 0011706 выдан для произведения:

 

Під горою, немовби  під захистом, стояла струнка, біла і ухожина  хатина. Певна річ, що господар і господарка  очепурили ту хатину і двір. На стрісі не було видно ні моху, ні зелені. Видно було, що стріха нова, свіжа, тільки змайстрована. Над стріхою стирчав новий  димар. Два  невеличкі віконця стояли неначе сміючись, видно що господарка приложила всю свою майстерність і терпіння,  вимиваючи  шибки. Мов дитяче веселе око, поглядали вони  в двір. Хата стояла струнка як дівка, на виданні, і зразу так і не скажеш: чи то вона прикрашала  гору,  чи  то гора прикрашала її. По дворі півень водив курей, а із хліву було чутно визиг  поросяток.  Двір був порослий  споришем в якому шпорталися кури. По дворі виднілися протоптані стежки до криниці  «журавля», який гордо стояв між повіткою і стежкою. Повітка в дворі стояла до городу, який витягся до левади, то і вхід в хату був знизу від гори, а до верху, по під горою,  милували зір яблуні, груші і вишня-простячка,  яка  потихеньку,  чим дальше від  хати переходила у запустілий густий вишняк, що тягнувся аж до лісу. Красою двору і захистом від сонця був старий, але сильний і густий горіх.

Із першого ж погляду  було видно, що хазяї дбали про свою оселю: хата була чисто побілена, призьба вимощена жовтою глиною, старенький тин полатано верболозом.

Семен Карпович Шумейко жив з дружиною Марфою, та  з сином Максимом, який привів в дім невістку Ганну. Дітей  у Семена Карповича було  четверо. Трьох вони з Марфою поховали — один лиш Максим викохався. Родила Марфа Максима тяжко ой як тяжко довго виходжував  її Семен Карпович  всіх бабок в окрузі тепер знає. Більше дітей Шумейкам  Бог не дав. А Максим за то ріс дитиною слухняною та розумною. З малих літ брався допомогти батькам. Малим бігав з дорученнями на село, або в поле. Став старшим, біля Марфи в полі, або коло батька в сараях. Та в полі Марфі довго працювати не довелося стала вона частіше занедужувати тому і господарювала Марфа вдома, а Семен Карпович  з малим Максимом заробляв по людях.  Тим і жили. Спасало Шумейків і дворове господарство. Потихеньку вирощував свиней  та скотинку, яку випасав під горою коло двору. М’ясо – через його дорожнечу намагався  продавати. Інколи продавав і не тільки надлишки, але й те, що було  самим необхідно. Свинину залишав собі, продавав яловичину та телятину. Худобу звичайно забивав двічі на рік — на Різдво та на Паску. Сало солив в дубовій скрині, м’ясо в'ялив, а частину складав  в змайстрований ним льодяник біля груші, або солив чи в’ялив . З обрізків сала Марфа вижарювала смалець та робила шкварки які потім у Шумейка за якусь копійчину забирав  Петро Покуда, та умудрявся щось тай собі вторгувати. Кишки та шлунок після ретельної обробки Марфа начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робила ковбаси, та кров’янки. Славився в окрузі Шумейко як добрий господар, може тому що набачився, як не потрібно жити.Всі знали

Коли  Максимові   пішов п'ятнадцятий   рік, віддав Шумейко сина у найми до пана у двір. Легше стало жити, став хлопець заробляти копійчину. Як минуло Максимові дев'ятнадцять літ, став Шумейко  раз у раз нагадувати йому про женідьбу.

— Сідай сину. – Твердо  сказав Шумейко - Поговоримо як чоловіки. Ти в мене вже дорослий, але щось…, ну сам розумієш…, - зап’явся старий - другі з батьками самі цю розмову розпочинають, а ти….  Ну… пора тобі вже сину одружуватися, та господиню в хату привести мати все частіше занедужує. Ну і не вік тобі по наймах тиня­тися!  За сніп та за копицю працювати. Бачиш не встигаємо ми з матір’ю; а дружина тебе, дурня, обшиє, обпере?  Отеє…,  візьми сину в скрині грошів тих що ми з матір’ю заробили — купи ко­нячку, буряки возитимеш  на завод, тощо та і дивись якась красуня гляне  на тебе. Та… женись, сину, заспокой  нашу старість та нужду!..

Коня Максим давно хотів, він коней з малку любив, але грошей у батька Максим не взяв. Не хотів він йти найматися до фабриканта, та і йти від свого пана не хотілося  хоч і платив  пан не так щоб  і багато, за то було коло Максима його Ганна, ту яку він кохав,що служила у тому ж таки дворі за доярку.  А старий Шумейко і не здогадувався, що в його сина може бути отака болячка, як кохання . Та і ніхто про це не знав із людей, лише одна  Ганна бачила і серцем відчувала те кохання. Але батькові він цього не сказав, а від людей Шумейко нічого і не чув

Максим для батька все рад був зробити. До дівчат він був неквапний, на вечорниці та на вулицю не вчащав — але не однаково йому було, яку б сватати. Та думка була, що даремна річ його старостам оббивати пороги у багачів — сорому набе­руться. А ще страшніше було якби батько вибирав за нього Батькові Максим не зміг перечити - гріх А ще більший гріх та біда - жити з не коханою. Як тільки Максим був вдячний батькові за цю розмову та дозвіл, обирати самому, с ким пов’язати рушником своє життя. Як за вдячність батькові Максим узяв та посватав Ганну, — таку ж, як і сам. Дівка була чесна. Росла без батька, тиха та трудяща, хоч на вдачу не дуже красива. Але Максимові вона була сама краща.

Якось одного  дня  на Івана Купайла Гордій зазвав всіх до межі житнього поля

— Давайте сідайте до купи , а ну Марко неси корзини. Став, та  розпрягай    коней, веди їх он до річки. Тільки в сторінку від гульні, а корзини давай опорожняй, он там в затишку. Оляно! - Крикнув Гордій – ну що ти як ледве жива, скоріше двигайся, а там дивись може і свати  не забаряться. Давай, давай  Олянко неси сюди свої вареники з сиром.

Цей стіл на межі житнього поля Гордій стелив по вказівці пана, який присвячувався дню  Іванові Купайлу, якого всі хлібороби вважали своїм покровителем. Гордій хотів панові перечити мов:  «Озимина ще зеленкувата, не достигала …»

—Нічого Гордію Савичу візьміть серп і хоч один сніп пов’яжіть, співаючи: «Господи, благослови!» І Бог нам віддячить. Потрібно так Савич. День такий.–Твердо стояв на своєму пан.

Люди виложили Марену з вишневої гілки.  Молодь по парах пішла шукати та рвати кропиву, обгорнувши руки мішковиною та цупким полотном, щоб не пожалитися, а її потрібно було нарвати величезну купу, щоб потім перестрибувати через неї босоніж. Стрибаючий очищався від лиха і запобігання його на наступний сонячний рік. Хлопці замість дерев’яної Марени змайстрували Мару з соломи. А спритніші парубки взяли старі колеса від воза, обмотали їх ганчіркою, обв’язали гнучкими гілками верби і берези, промастили смолою і дьогтем (щоб довше горіло), підпалили  і пустили з гори. Колеса летіли  під  крики і дівчачі визги  вогненним колом,  розсипали довкола іскри,  гуркотіли і знищували на своєму шляху всяку нечисту силу, лихо і хвороби. Хлопці звали Максима до себе, дівчата Ганну собі до кругу, а вони неначе дійсно  як ті голубки щось собі воркували.На людях йшли на відстані  друг від дружки, Ганна крутила на пальцях травинку,а Максим хлистав, як хлопчисько лозиною по землі. Їм було так хороше в двох! Як вони тільки чекали того часу коли на дворі стемніє і вони зможуть, он за тою розлогою окацією, заховатися, уєдинитися і все все друг дружці сказати.

— Ганнусю?– гукнув протяжно, неначе прохаючи Максим,– то як? Підеш за мене чи ….

— Ой, Максиме! Не ятри ти мені душу. Ну ти ж знаєш, що я тільки тебе і кохаю, ти ж бачиш, як я хвилююся…

— Чого?– перебив її Максим.

—Як це чого? А якщо твої мене не захочуть, я ж безбатьківщина, що того приданого в мене набереться? Візьмуть і не прймуть мене твої батьки до двору тоді що? Як я такий позор переживу?

—О! А, якщо мене тітка Мотря не прийме? Та ні Ганно ти не те мовиш. Геть не те – зі злістю і образою сказав Максим і сів на землю  кинувши руки на коліна, а очі десь далеко в небо – чого ти Ганно  так зі мною?

—Дурненький ти мій! – обхватила руками  за шию із за спини його Ганна– я ж з тобою ділюся всіма своїми радощами і сумнівами, а ти ображаєшся. Твоя я Максиме, лише твоя  і як ти скажеш так і буде.

 

«Як Івана та

Усе лихо, усе горе

Під ноги стоптала!»

Заспівували дзвінко дівчата. Охочі випити, то ті лежали біля їди та випивки, а жваві танцюристи кружляли біля музикантів. Молодь в танцях та іграх потихеньку вже розбилися на пари.

Дівочі вінки, вінки й зелені прикраси з Марени, Купайла і Мари  хлопці для сміху вже та одягали на головки літнім жінкам :

Це Вам тітко Одарко, лист капусти — щоб добре росла і родила на городі,

Ти що мені вінок на шию цепиш я що тобі корова

Ну візьміть — для здоров’я, ані  почепитеи у хліві — щоб свині плодилися, або в  курнику — щоб птиця добре неслася.

Вінки були вже і на конях і на голоблях Свято вже йшло до завершення.

 

«Хто не йде дивитися,

Тому і не женитися,

Хто не прийде на Купайло,

Щоб йому ноги поламало.»

Дівчата і молодиці збирали всі уламки зі свята Гордію у бричку

—Неси Саввич в огірки, щоб гарно і рясно в’язалися.

 

Покійний батько Ганни служив в пана коло коней конюхом, випасав та об’їжджував коней, ремонтував вози і брички, бувало залишався і на ніч в конюшні. В ту ніч вони були в двох з нічним, коли цигани по зарилися на панових коней. Вранці в дворі на конюшні так їх двох рядом улежавши і знайшли. Нічного сторожа було забито до смерті, а батька Ганни лежав різаний  ножами.  І залишилася Мотря одна з Ганною. Вона була з тих молодиць за якими мужики не перестають водиться ні в 30 ні в 50 років, такі молодиці залишаються привабливими  для чоловіків  своєю зовнішньою красою  і жіночою таємністю. Сваталися до Мотрі і фабриканти з Кременчука  і поморець із Новогеоргієвська, і одинак з сусіднього хутора приходив.  «Та ні! Краще весь вік бути вдовою  –  чим жити з душею чужою.»  –  сказала вона якось тоді ще  при малій Ганні. І це було  мабуть останнє сватання до Мотрі, по крайній мірі, що пам’ятала Ганна.

Максимів вибір Марфа Шумейкова не дуже вже таки став до вподоби:

— Та все гарно. І красива і трудолюбива, не балувана. Одна  тільки біда: дуже вже вона дрібна і мала. Як несе цеберку, то, їй-богу ж, із-за відра й її не видно!Чи у них усі там такі − дивувалася Марфа − Отож, мабуть, недоїдає дівчина,недопиває, то й росту їй, бідолаш­ній, немає.

— Нє , −  потираючи потилицю сказав Максим. − То їх рід такий дрібненький.

Мати тільки головою хитала, дивуючись синові, що таку взяв. Сам же парубок хоч куди, ставний та вогнистий, як вийде, бувало, на вулицях, то в дівчат і жижки трусилися. А воно ж супроти нього, як болотяна курочка: таке непо­казне та непримітне. Мов і справді вибирав її не для себе, а для батька з матір’ю: « нате, мамо, вам забавку та не гризіть мені голову, що я не одружуюсь.»

Сватання у Максима  до  Ганни було тихим і скромним. Зі сторони Ганни був лише дядько по матері Петро з дружиною та сусідка Килина із Василем своїм. У Максима дядько Гордій із Сидором за сватів. Після тог як Ганна поковиряла нігтями піч. А Гордій із Сидором половили «лисицю», та випили по чарці , розмову почали вести серйозно :

―  А коли ж весілля будемо правити? − Задав всім питання дядько Петро

―  А коли рішимо тоді і будемо.

―  Та Ні, Гордій , не треба нам через голову переступати,- заперечив дядько Петро ― наших  дітей хозяйни поважають, та і не перший рік вони там служать, щоб одним днем все спортити, треба дозволу питати!

― У кого ? В того Гната кульвавого, панського управителя, чи що? – спихнув Гордій

― Та ні в самого пана - спокійно відповів Гордій. Та ти що!?А хто ж до нього піде?― запитала здивовано Марфа

― Батько ! А кому ж йти? Не молодому  ж ? – відповіла  Килина твердо піддакуючи в такт чоловікові.

―Та й молодий може піти – сказав Шумейко і хитро подивився на сина

Так і порішили : призначення дня весілля потрібно питати  у пана, як пан скаже так і буде

З неділі після сватання Шумейко одягнув святковий свій одяг та і пішов до пана клонитися, просити дозволу, щодо дня весілля. Прийняв пан Шумейка спішно, але поважно вислухав подякував що той питає  в нього поради бо тож весілля , як для Шумейка так і для нього важлива річ:

― Люди є люди ― один вип’є чарчину тай годі, а другий буде пити цілу неділю ― сказав пан ― і роботи з нього не буде і не заробе нічого, а тоді який самий коротший шлях до заробітку? – вперто вдивляючись в очі сказав – Ото ж – то! Так, так! Твоя правда – крадіжка! Спасибі, що прийшов. Я раджу справити весілля в першу неділю після покрови. Всі роботи в полі ми закінчимо , а  в  коморах  порядки ще навидемо буде час потім.

 Перед покровом  мати Ганні радила, щоб та попередила Гната, що  на роботу ходить уже до весілля вона не буде .

А в четвер перед весіллям Ганна сіла вишивати  свій весільний рушник.

А Ганні було, що шити ― що борщ варити. Спритна вона було на вдачу і по дворі, і на городі, і в пана, і в дома. І сміялася вона коло свого рушника,  і плакала,  і колола пальці, і кусала,  не нитки,  а свої  губи, але майбутнє  своє життя  із Максимом вона бачила  щасливе і радісне, бо любила вона  його, а він її.

Пани, пам’ятаючи добрі справи покійного батька Ганни та за її хорошу працю, дарували Ганні теличку, а так як вони до обох їх були добрі, тому і Максимові на весілля  дали, аж п'ять карбованців та зерном того, що заслужив. Весілля справляли в одному дворі в Шумейків.

Після весілля у Максима з Ганною була вже перша невеличка така… сварка, чи не порозуміння, але дуже хотіла Ганна, щоб молодята пішли жити до Мотрі, але і Максим один у батьків, та і йти до тещі в прийми ….

― Ні Це … не хорошо! – Сказав Максим.

 Про цю розмову не знав і Семен Карпович.

Шумейкам мовби й справді на старість усміхнулася доля. Невістка була добра, слухняна: догоджала, як рідним, та й чоловікові ніколи не перечила.

Максим спромігся на коняку, а повесні взяв і шматок степу під буряки для заводу. Улітку, обробивши своє, всі в чотирьох заробляли у дворі та по людях. Зимою жінки пряли. Ганна обшивала всю сім'ю, а Максим заробляв підводою та плів солом’яник.

Не вспіли Шумейки і бога попросити як  народила Ганна Максимові сина. Називав його старий Шумейко. І дав він йому ім'я Кирило. Щось він бачив в цьому святе, живе і багате, по розсуду Карповича, це ім'я культурне  і красиве….

Марфа пошилася у няньку до внука, бо на роботу у полі та на городі сили не стало і спина вже не та, та і  рученьки і ніженьки не ті. Ні робити ні ходити. Та вже і згорбилася Марфа.

Минулий рік такий короткий і щасливий, як дитинство, не пройшов, а пробігся через життя Шумейків, але наступний  рік – немовби люди бога обізлили. Такий випав тяжкий для землі, а для  людей і потім. Розпочався він тим,що під ярину не було вологи, буряк ліг в суху землю. Від великодня аж до  зелених свят дощу ні крапельки не дав бог,то за яке сіно і зелень говорити можна. Що не гляне Карпович на небо, а хмаринки там нема, а попід горою  вже жовтіє трава, а ще літу не скоро скінчиться. Земля, пересохла, потріскалась. Трава  позбавлена вологи, а на ланах, зерно вже висохло, пусте мілке і  зморщене, стебло низьке, випаленими нещадним сонцем.  Ні соло­ми, ні зерна, ні паші для скотинки не вродило. Стовпами хо­дила пилюка. По стежках і дорогах яку ганяли босоніж дітвора та панські коні. Настало велике безводдя, річка впала в сво­їх берегах, болота в навкруги повисихали дощенту, очерет стояв геть пожухлий: тільки тріскіт ішов та зді­ймалась пилюка, коли хтось ним пробирався. Все дике птаство помандрувало донизу, в гирло річки, де збереглася ще вода. Ще й на буряка з такої засухи черва напала — шкода було й праці коло них. А коли панам важко стало, то злидарям таким й потому горе.

Сумний ходив Карпович, журячись, як воно буде зимою . Тяжку думку думав Максим , похиливши голову над колискою сина. Не видко тій голові  добра, не бачить його й довіку.