Мої сирітські, повоєнні.

(Вихователю, педагогу, вчителю дитячого будинку с. Лебединка

Марії Власівні Воронянській ,

а, також, всім сиротам повоєнних років, присвячую).

Мої сирітські повоєнні …

На щастя й радість не рясні.

Які часи були тісні?..

Злиденні були і нужденні,

Одноманітні і буденні,

Та щирі були

і – натхнені !

Я часто бачу вас вві сні …

Де серцю тую міць узяти

Щоби порив душі тримати?..

Ніхто не скаже…

Й я не знаю…

Думки сплелися…

Заридаю…

І вже з полегшенням згадаю

Про   те,

 Чому вже не бувати…

Над Ятранем* хатки біліли …

А, в теплім мареві, поля…

І вздовж дороги – тополя

Стрункими свічками стриміли

Й легенько листом лопотіли

Так, ніби піснь яку бриніли,

Ніким не збагнену.

А, я?..

Малий хлопчина

Без притулку!..

Один із тисяч.

Сирота …

Один, без мами … Вигляда

З-за рогу вулиці,

Мов вурка!

Чи хліба кине хтось, чи булку.

Оглянувшись, мерщій до шлунку

Відправлю похапцем.

Біда …

Біда над нами чатувала …

Дарма, що скінчилась

Війна.

На цій землі була ціна,

Яку вона ще вимагала.

Бо, не нажерлась.

Готувала

Кривавих оргій з діток малих

За їх допитливість.

Сповна!..

І лютувала в тихім краї …

Бо полишила за собою

Для смерті і каліцтва зброю.

В долинах і степах, і в гаї,

Зеленій Брамі* – пам’ятаю.

Про це я вам розповідаю.

Труну несли ми за труною …

Дітей малих,

Малих сиріт …

Немало згинуло в ті роки,

Котрі були поодинокі.

Не знає  те великий світ!

Не розповість їм жоден гід.

О, Боже, Боже, скільки літ

Вмістилось в пам’яті глибокій!..

Поміж ярами і степами,

Як намальована картинка,

Село велике  - Лебединка* …

А ось і я …

І звісно - самі.

Крадуся боязно ярами,

Городом, парком і садами.

Худий, як трясця, як – жердинка …

В лахмітті тому, що дісталось

Від попередніх пацанів,

Таких же, як і я  - «панів»!

Можливо, в дитбудинку далось,

Не дуже те запам’яталось.

Та то дарма. Не треба слів …

Було фортуною і щастям,

Як щось і десь вдавалось вкрасти.

Обвівши сторожів, облаву.

Тоді нам було - «чивотáло»*:

Поїсти досхочу, на славу,

Чогось поживного і в сласті …

Я згадую. Було давно …

В далекі повоєнні роки,

Всі наші необачні кроки:

Як вперто бились  за «мандро»*,

За краще місце у кіно,

І за нажите барахло.

Дубасились в лице і в боки …

Накинувши великий плед.

Від сну будив «велосипед»*

І «шкарбанами»* потаємно

Ми визначали суть проблемну,

Що зародилась в нас взаємно.

Життя було у нас не мед …

Дверима нам було вікно…

Туди завжди ми були вхожі.

Ну, а дахи були нам ложі,

З яких дивились на панно:

Живе, строкате полотно,

Задовольняючи нутро.

І все дразнили перехожих …

Ми на дахах відпочивали…

«Ясир»* ділили на «партики»*,

Що перед тим ми десь украли.

По «фені скопом всі бодали»*

І разом всі «оркестром грали»*.

Галасували наче дикі …

Щоб нас настроїти на лад,

Бо не були ми еталоном,

Ті, вихователі-дракони,

Все «лікували» нас від  вад.

В лінійку шикували, в ряд:

То різками «ласкали» зад,

То в злóбі - били нас ослоном!..

І лупцювали всіх до крóві…

За всі дитячі пустування

Завжди ми мали мордування,

За наші справи витворóві,

За те, що були гонорові,

За інші дії нездорові.

Таке вже було виховання …

За те і ми  - не дуже вдячні …

Завжди не слухали порад.

Зі зла – курили самосад.

За їх потуги неудачні

Кривили рóжі недвозначно,

І матюкали їх пресмачно,

 Та об’являли їм джихад …

Раптово скінчилась «бузá»*.

Ми всі зігнулись, як лоза,

І враз усе те припинилось,

Що було. Десь-то покотилось …

Як тільки Ви у нас з’явились.

Бо Ви наповнили  пузá …

Не тільки їх, а й наші душі …

На бистрій течії веслом

Ви вигрібали на аркуші.

Серед суцільних хащ і глуші

Життя вдихали в наші уші.

Я пам’ятаю той, у сквері …

Зелено-шовковий лужок.

Де, посадивши нас в кружок,

І в зовсім дружній атмосфері,

Спокійно, в лагідній манері

До світла відкривали двері:

Нам про життя вели урок …

Ми –  хулігани й рецидиви …

Босяк і ледар, «обормот»

Вас слухали, відкривши рот,

І уплітали Ваше чтиво:

Всіх знань, понять велику силу,

Про різні невідомі дива,

Лікуючись від нечистот …

Часи поразок, перемог,

Часи прозріння і тривог.

Як світла Ви несли лучину …

Своєю вдячностю данину

Я віддаю Вам всю глибúну.

Людина, вчитель, педагог!..

Ятрань* - річка на Кіровоградщині.  Впадає в річку Синюху. Ятрань оспівана Т.Г. Шевченком.

Лебединка* - село, в якому знаходився дитячий будинок для безпритульних дітей. Також на Кіровоградщині.

Зелена Брама* - назва лісу на Кіровоградщині, де точилися запеклі бої.

На жаргоні безпритульних:

 «Чивотало»* - дуже добре.

«Мандро»* - хліб.

«Робили темну»* - тому, хто провинився в спальні, серед темної ночі, накидали плед або одіяло і всі гуртом били.

«Велосипед»* - тому, хто спав і не хотів вставати між пальці ніг вставляли папірець і підпалювали. Рухи його ногами при цьому нагадували їзду на велосипеді.

«Ясир»* - вкрадене або здобуте.

«Партики»* - пайки, частки кожного із здобутого...

«Фені скопом всі бодали»* - балакали на своєму жаргоні.

«Оркестром грали»* - імітація гри духового оркестру.

                                     Одні постійно  повторюють: «Блин, блин …».

                                     Другі : «Пів блина, пів блина …».

                                     Треті: «Тумба, тумба…»

                                     Четверті: «Іста, іста, іста драта …»

                                     Пʹяті в такт: «Ростуть віники на бані, шевелить вона губами …»

Якщо всі будуть це промовляти розмірено і одночасно – враження таке, ніби грає духовий оркестр.

«Буза»* - творити непослух.